Обласна краєзнавча конференція - 2017 м.Косів
Вікторія Атаманюк -
учениця 6 класу Кобаківської ЗОШ
1-3 ст. ім. М. Черемшини
Тема "Мій прадідусь Букатчук Григорій Іванович- дослідник історії рідного краю"


Нарис
про Букатчука Григорія
Івановича
(11.01.1898-19.09.1971р.р.)
жителя с. Кобаки, Косівського району
Івано - Франківської області
«Пам'ять і історія-поняття невіддільні. Події живуть у пам’яті, а диваки, що забувши себе,
занотовують їх одну за одною, дають їм подальше життя. І тоді насиляні
пам’яттю, ті події стають історією. Диваків на світі немало. Був такий і в
нашому селі. Називався Гриць Букатчук.»
Так починає свою передмову про мого славного прадідуся,
«самодіяльного сільського історика-
краєзнавця» Равшер Марія- автор-упорядник
книжки про село Кобаки Косівського
району «Здвиженський храм»(якої, на жаль, вже немає в живих).
Ви мене запитаєте: як мій прадідусь прислужився
історії ? А підтвердженням цьому є звичайні
зошити, в яких каліграфічним почерком написана загальна історія та історія села Кобаки від найдавніших часів
до 1948 року. Але уявіть собі, що в друкованому вигляді зошити займають 244 сторінки!!!
Трохи біографії.
Букатчук Григорій
Іванович (11.01.1898-19.09.1971р.р.) із
поважної газдівської родини. Батьки Іван та Настя виховували ще п’ятеро дітей.
Після здобуття початкової освіти
навчався у Коломийській гімназії, де застала його Перша світова війна.
На війну мій прадідусь пішов у лавах
січових стрільців. Отримав поранення в Італії, тому повернувся додому інвалідом
по зору.
На жаль, в прадідусевих зошитах немає багато спогадів
про цей період його життя , тому що за часів радянської влади він боявся розказувати
своїй дружині та доньці про війну, а тим більше
- писати. Але в загальному
настрої людей, їх переживання він дуже добре передав у розділі , який так і
назвав «Перша світова війна». Хочу лише навести уривки з даного розділу, та
його двох підрозділів, які називаються
«Народне горе-жура», «Тогочасні погляди».
«Народне
горе-жура»
«-Що буде, то буде, а простий нарід пропаде. Коби то на ту
войну ішли тоті з великими черевами, тоті брюхачі, що від людської праці, як
кабани вгодувалися. Коли тоті на войну не ідуть, вони сидять за столами та
їдять, та п’ють,
а простий нарід натроюджують оден на одного та посилають нарід, аби нарід бився
оден з одним та гинув. Що не кажіть, а простий нарід пропаде. Война - то
знищення народу, то погибель для простого народу.»
На мою думку, ці слова простого народу є дуже вірними навіть через сто років від подій Першої світової
війни, в яку була втягнута Україна!!!!!!
«Тогочасні
погляди»
« Пам’ятаю, як сегодня. Це було в чотирнадцятім році того
дня, коли було затьміння сонця. Мій батько з Созонтович батьком не раз
орендували до спілки поле…..Зайшла між нами бесіда за школу, тай
і за найбільш актуальну в ті часи справу, за войну, за стрільців. Созонт
взявся рожево представляти війну. «От ми підемо на войну,- став малювати Созонт
рожевими красками войну,-ну война не довго потягне, вона скоро покінчиться і
представ собі, ми вертаємо з війни. Ідемо в гімназію, а в кожного медалі на
грудях. Лиш подумай, як воно буде виглядати.»…Я жалів тогди, що я мав лише
шістнадцять літ і замолодий був ще до войска.
Ще був випадок на
війні, як згадує із розповідей моя бабуся, коли прадідусь Григорій захворів на
тиф. Від високої температури його дуже
боліла голова, тому він просив лікаря , щоб
відрізав голову, а коли хвороба відступила , то лікар, сміючись,
питався, чи потрібна йому ще голова. Тепер я розумію, як добре, що в наш час
немає таких страшних хворіб, усвідомлюю,
як важливо проходити щеплення, проводити профілактичні бесіди в школах.
Тому в майбутньому я хочу стати лікарем, щоб допомагати людям долати
серйозні хвороби, як той лікар, який не дав померти моєму прадідусю, бути такою
мудрою, розважливою та достатньо рішучою, як мій родич, якого я не знала,
але я горджусь, що в моїх жилах тече
його кров.
В 1927 р. Григорій
Букатчук завершив курс навчання в Косові у «Рідній школі», вивчився на
«рахівника», і почав працювати в
косівському маслозаводі. Там його застали події 1939року,
початок Другої світової війни.
Хочу відмітити, що
мій прадідусь ризикував життям заради інших. Зі спогадів бабусі Мирослави він
не одного врятував від вивезення на примусові роботи в Німеччину, запевнивши,
що той конче потрібний як працівник на маслозаводі.
Особливою сторінкою життя мого прадідуся є
його любов до сільської дівчини Марії, що
була теж із Букатчуків. Так склалося, що закоханим не вдалося одружитися, адже долю
дітей тоді вирішували батьки. Тому моя прабабуся виходить заміж за вдівця із
Рожнова. Цікавим і водночас трагічним було те, що мій прадідусь був присутнім у
церкві під час вінчання. Прабабуся Марія настільки була вражена, що на звичні запитання отця не промовила жодного слова. Священик, зрозумівши
всю ситуацію, погладив її по голові і сказав : «Бідна ти, дитино, бідна!». Моя
прабабуся недовго прожила із чоловіком, і
першою в селі була розлучена, що на той час вважалося дуже великим гріхом. Так, дочекавшись своєї
коханої Марії, мій прадідусь одружується з нею, і в 1947році в них народжується донька Мирослава. До речі перша дівчинка
в селі , яка мала таке ім’я, що ще раз підтверджує
неординарність мого прадідуся.
Із приходом радянської влади мій прадідусь дуже боявся арешту, адже
було за що: це і участь у січових стрільцях,
і робота на маслозаводі під час окупації. Тому старався своїм мало що
розповідати, а німими слухачами всього
пережитого і побаченого стали Грицеві
зошити.
З 1955року був визнаний довічно інвалідом другої групи по зору та
виконував обов’язки касира колгоспної каси взаємодопомоги на громадських засадах.
Мій прадідусь був добре знайомий із Марком Черемшиною,
Дмитром Осічним, М.Стельмахом, О.Гончарем, підтримував добрі стосунки з усіма.
На жаль, мало хто здогадувався про те , що вирує в серці цієї непересічної
людини.
Також з розповідей
бабусі Мирослави, мій прадідусь, будучи освіченою людиною не раз на прохання
односельців, проводив в останню дорогу мудрим прощальним словом своїх близьких
і знайомих.
З таким останнім
словом про свого найкращого друга Созонта Букатчука, і подією про його смерть завершує свої записи
у зошитах Гриць Букатчук.
«Народ розходиться, Созонт залишається сам в глибокій могилі, прикритий сирою землею.
Спить. Паде сніжок, притрушуючи вінки, могилу. Віє холодний березневий
вітер…1948рік,13 березня.»
Прочитавши розділ «Созонт
Букатчук - борець і людина», я зрозуміла, якою міцною була дружба між двома
хлопцями Букатчуками та якою неординарною особистістю був Созонт Букатчук для
свого рідного села Кобаки.
Я думаю, ні я напевно точно знаю,
що наступним моїм дослідженням буде наукова робота про
цю людину.
Отже, опрацювавши
весь сімейний архів, та прослухавши розповіді бабусі Мирослави, я зрозуміла, що мій прадідусь Букатчук Григорій
Іванович дійсно є дослідником історії мого прекрасного краю. Як сумно, що ми теж зараз живемо в час війни та смутку, як і колись мій прадідусь. Але як кожна дитина, я
щиро вірю в кращі часи, які настануть в Україні.
Додатки
Додаток №1 Записи прадідуся
Легенда про татар


Додаток №2 Фотосвітлини
1951року.

Григорій Букатчук із дружиною та донькою Мирославою. На куті
в хаті портрети Івана Франка і Тараса Шевченка. Фотосвітлина 1951р.

Мій прадідусь із братами
Дмитром і Степаном. На задньому фоні дуб, який стоїть і досі. На цьому
родинному місці проживає правнучка
Степана Опарик Люба із сім’єю. Фотосвітлина
1951р.
Додаток №3

Родинна фотографія: сім’ї Григорія та
Дмитра Букатчуків. Фотосвітлина 1951р.

Фото із Канади. Друзі прадідуся - Юрій Букатчук та Марфейчук
Іван. Рік не зазначено, можливо 30-ті роки
XX ст.
Додаток №4 Свідоцтво про навчання
у «Рідній школі»
Додаток №5 Документ, що засвідчує особу – Букатчука Григорія Івановича

Додаток №6 Перша сторінка книжки
про с.Кобаки Косівського району, де в оригіналі
вміщені Грицеві зошити.

Додаток №7


Додаток №8
Із любою бабусею
Мирославою
Додаток №9
Додаток №10
«Дубе, дай нам сили! Розкажи, що ти бачив?»
Немає коментарів:
Дописати коментар